Сон

Нарешті я познайомив цих жінок. Чечілія Галлерані привіталась до Сімонетти Веспуччі кивком голови, не відриваючи тонкі пальці від горностая. Це дві мої любові. Одна в профіль, інша ­­­– в три чверті. Одна проживає в Кракові, інша – в музеї Конде в Шантійї. Але зустрілись вони в моїй майстерні.

    П’ючи каву, сидячи поруч, торкаючись мене оголеним плечем, Сімонетта запевнила нас, що змія, котра звивається навколо її шиї, не отруйна. Атмосфера майстерні, де присутній запах фарби, кардамону і кави завжди налаштовує на ідеальну розмову – розмірену, приязну й відверту.

    Дама з горностаєм запитала, чому саме до Мони Лізи стільки уваги в наших сучасників. «Люди завжди віддавали перевагу потворності, а справжню жіночу вроду можуть оцінити тільки чутливі натури, медіуми любові», – відповів я. Сімонетта засміялась. Її сміх був схожий на звук дощових крапель…

    Вона ще дотепер не може пробачити П’єро ді Козімо, що він закохався в її покоївку. Художник щоночі забавляв ту дівицю, а Сімонетта крадькома підслуховувала під дверима.

    Коли дві гості говорили про своїх коханців, я ніжився в дрімоті та дослухався до звуків фортепіано за стіною…

    Кольоровими стрічками з волосся Сімонетти я, цілуючи, обвивав ніжки Чечілії. Прекрасні очі розчинились у вогкому вогні. Так кохатись можуть тільки жінки, котрі не знали любові більш як п’ятсот років. Вогняна говірка, розсипані перли Сімонетти, розірване намисто Чечілії… Золотисте волосся – в руці, темне – на моїх грудях, розкішні перса флорентійки і тонка талія міланської діви. Торкаюсь щокою гарячого живота Чечілії, а в моєму волоссі блукають її тонкі пальці, що звикли гладити горностая. Сімонетта лежить поруч і лукаво усміхається. Ідилія… Ренесансні діви та один дивак, що викрав їх своєю уявою з позолочених рам.

    Цього вечора чуття обіграли нас своїми крапленими картами. Ми вдячно прийняли цей «програш» та отримали ілюзію щастя. Як чудово шепотіти жінкам на вушко, що любитимеш навіть тоді, коли їх не буде поруч. Колись при згадці про любощі буду злегка посміхатись в свої посивілі вуса і, проходячи за куліси життя на сліпучо-зелені луги Елізею, згадуватиму жінок, яких любив.  Чи згадають вони про мене? Не знаю…

Уявні коханки завжди дарували мені незрадливу любов, а реальним жінкам зраджував я, але тільки в уяві.

Орест Радзивілл